Про здобуті вершини — з Денисом Угрином

19 серпня,  незадовго до Дня Державного прапора України, наш патріотичний сегмент  Facebook-спільноти облетіла звістка про те, що пластун з Великобританії Денис Угрин з дружиною Оксаною Літинською підкорили найвищу точку Африки — гірський масив Кіліманджаро (5895 м над рівнем моря), ще й розгорнули там Державний прапор України, заспівавши наш Гімн.

Наприкінці червня, під час чергових відвідин Львова, якраз вдалося поспілкуватися з другом Денисом про підготовку цієї та про інші мандрівки, про діяльність професійну і пластову. Пригадали початки пластування на рідних теренах.

— Друже Денис, в Пласті ти знаний, зокрема, як завзятий альпініст. Розкажи, будь ласка, про це захоплення. Які вершини вже вдалося здолати?

— Так, з дружиною Оксаною, та й тепер із донькою Настею полюбляємо мандрувати в гори. Мета — підняти український прапор на найвищих вершинах континентів. На чотирьох з них ми з дружиною вже це зробили. У Північній Америці ми були на вершині Деналі (6 190 м). В Аргентинських Андах у грудні 2013-го ми побували на вершині Аконкагуа (6 962 м). В той час це була найвисокогірніша підтримка Евромайдану. У серпні 2014 року, під час найбільшого піку війни на Донбасі, ми підняли український прапор на Ельбрусі (найвища вершина Кавказького хребта на території Російської Федерації, 5 642 м).  Були ми й на горі Косцюшка (2 228 м) в Австралійських Альпах. Адже вона теж є найвищою точкою на цьому континенті (посміхається).

Двічі ми йшли на Монблан — найвищий шпиль Західної Европи (4 810 м). Перший раз вийшли, другий — ні.

— Які плани на майбутнє в цьому напрямку?

— У серпні йдемо на Кіліманджаро.  Хочемо встановити рекорд для Книги рекордів Гіннеса, провівши найвисокогірніший матч з волейболу 2 на 2 в кратері вулкана (на рівному місці), на висоті 5700 м. Ніхто ще так високо у волейбол не зіграв. Є багато охочих, йде 16 осіб. Якщо хоч семеро піднімуться туди — повинен бути рекорд. Наша група міжнародна, але, як кажуть, з українським забарвленням. Є дві пластунки з Америки, пластун зі Львова Дорко Сеник, його батько Олесь (колишній президент Карпатського лещетарського клюбу), батько пластунки з Німеччини (живе в Австрії). Ще є одна скавтка південно-африканського походження, яка живе в Англії.

— Психологічне налаштування: наскільки воно важливе у підготовці до підняття на вершину та під час цього процесу? Наскільки допомагають твої професійні знання у складних мандрівках?

— Треба мати велику повагу до цього роду занять, до цього захоплення. Висота на Кіліманджаро – майже 6 тис. м. Я бачив немало серйозних проблем на висоті. Дві риси, які  гублять людей, це — жадібність і, даруйте, тупість. Жадібність, бо хтось не хоче витрачати надаремно гроші без сходження в умовах, коли обставини чи погодні умови цьому не сприяють, і впертість — коли завбачливо кажуть «йдемо вниз», а ти не слухаєш. Це токсична комбінація, яка має різні наслідки, і трагічні теж.

Є різні нюанси у відносинах між людьми в групі. Не все це слід зважати, і сходження матиме успіх.

— Наша перша зустріч відбулася влітку 1991 року на таборі «Міст» в Карпатах. Тоді ти юнакував у щойно відродженому львіському Пласті. Розкажи, будь ласка, трохи детальніше про свій пластовий шлях.

— Я прийшов у Пласт в 1990-му у Львові. Мій виховник — Богдан Гасюк, а гурток — «Слимаки». Ми були найстаршим гуртком, який створив курінь ім. Романа Купчинського.

Тоді були дві думки. Дехто пропонував назву для куреня ім. Степана Бандери, а я якраз прочитав трилогію «Заметіль». Отож, під враженням запропонував назву для куреня її автора — Романа Купинського. Хлопців вдалося переконати.

Згодом, коли перейшов в УСП і зайнявся відродженням «Ватаги Бурлаків», познайомилися з «Кубою» — сином Романа Купчинького пл. сен. Юрієм Купчиським, ВБ, вже, на жаль, покійним.

З 2-го курсу медичного університету зголошувався на табори лікарем. Був інструктором з вмілості «Перша медична допомога». Пригадую перший організований «Бурлаками» в Україні табір «Там, де прут». Це був 1993 рік. Учасники — юнаки з України і Німеччини. Багато дощу було, харчування не дотягувало. Але нам і юнацтву з України дуже сподобалося. Не знаю кінцево про враження пластунів з Німеччини.

Загалом, «бурлакував» в Україні 5 років. На перетині 1997—1998 років на Драгобраті був комендантом «Школи інструкторів лещетарства, а майбутня дружина Оксана була бунчужною. Тоді нам багато допомогли лещетарі-інструктори з Австрії, з групи «Друзі природи» («Naturfreunde»). Відчутно допомогли, мали багато вживаних лещат. Вони стали такою собі родзинкою табору.

— А потім розпочалося пластування в Англії?

— Якийсь час я не пластував взагалі. В Манчестері був Пласт, але ми з цим осередком особливо не контактували. Без пластування трохи часу минуло. Але років 10 тому вже в Лондоні якось ми були в українській церкві і побачили пластунів з Вифлеємським Вогнем Миру. Там була подруга Орися Марцюк.  Цей осередок відновлювали подруга Орися, а також друг Орест Грабович з Канади. По тому, протягом року, ми теж приєдналися до станиці. Донька Настя була якраз новацького початкуючого віку.

Так розпочалися свята весни, літні табори… Одне слово — активна участь в організації.

— А що таке Пласт у Великобританії сьогодні?

— Є станиця в Манчестері (трохи менша), друга фактично діюча — це станиця Лондон. Є декілька інших, але там протягом року виховну роботу майже не ведеться. Однак вони проводять табори. Діти не є на сходинах, але влітку декілька тижнів таборують. Були часи, коли ці табори виглядали більш відпочинковими, а менше пластовими. Останні 7 чи 8 років ми залучаємо виховників з України — ініціятива станичної подруги Марти Муляк. Це має свій позитивний вплив.

Проводимо свята весни. Минулого року мені довелося бути комендантом такого СВ, організованого станицею Лондон на оселі «Франкополе» в Бельгії. Його учасниками стали пластуни і пластунки з восьми країн. Окрім цього, проводимо влітку мандрівки. Цього року, на вересень, планую мандрівку на каяках.

— З якими труднощами зустрічаєтеся?

— Труднощі, як і в інших країнах діяспори, — мова, друге  — втрачаємо дітей, які зі школи йдуть в університети. З 10 дітей залишається 1 чи 2, і це проблема. Однак коли вони в майбутньому створять власні сім’ї, матимуть своїх дітей, сподіваємося, обов’язково повернуться, якась частина з них. Проблема є, як їх затримати у старшопластунському віці. Це справді непросто.

Бракує виховників. В УПН та УПЮ маємо загалом до 50 дітей. Це здобуток. Але потребуємо дорослих, щоби проводити з ними заняття.

— А щодо переваг?

— Ми є членами Асоціяції скавтів Великої Британії. Це й дає переваги. Вони мають неймовірну кількість різноманітних площ для таборування і інших занять в природі. Можемо користати з цього. Друге — це страхування від нещасних випадків. Перевага, але добре, що таких випадків не маємо. А ще англійські скавти проводять якісні тренінги, наші хлопці з їхніми грають у футбол (і зазвичай перемагають).

Таким чином, переваг відчуваємо більше: використовуємо інфраструктуру, можливості кращого страхування, проводимо спільні змаги, акції. Лише спільно не таборуємо.

— Ти періодично відвідуєш Львів з професійною метою. Відомо, що в Українському католицькому університеті на базі Інституту психічного здоров’я два роки тому створено першу в Україні Маґістерську програму з клінічної психології з основами когнітивно-поведінкової терапії за британською моделлю, яка дозволяє отримувати реальні навики для консультування людей та самодопомоги. Як цей процес проходив і які результати?

— Стосовно когнітивно-поведінкової терапії (КПТ)— це терапія, яка є найбільш поширена у світі і має найкращу доказову базу. Свого часу в Україні того не було. Отож я інформував про щось таке з надією, що цей медичний напрямок приживеться. На жаль, в Україні це не працювало, часто — через корупцію (прикладів тут не наводитиму).

Років 5-6 тому зустрівся з чи не найкращим в Україні дитячим психіатром львів’янином Олегом Романчуком. Саме він створив першу таку школу КПТ (на початках — за допомогою британців, а згодом це перебрали українські фахівці). На даний час навчання вже проводять автономно.  Процес створення відбувався на базі УКУ, а Інститут психічного здоров’я в цьому університеті очолив саме Олег Романчук.

Якщо бути відвертим, не сподівався, що щось таке можливе. Адже на даний час програма, створена під керівництвом О. Романчука, є в дечому навіть краща, аніж схожі еквіваленти на Заході.

Не можна не згадати про внесок у цьому напрямку, який на одному з етапів зробив професор Бил Юл — кращий з фахівців в Англії в напрямку дитячої психології та один з кращих у світі. Він був керівником навчальної програми з клінічної психології у Великобританії. Те, що створив Олег Романчук в порозумінні з проф. Б. Юлом — це стало першим кроком. Звісно ж, на даний час навчання не таке досконале, як у Британії (це дворічна програма з клінічної психології), але принаймні тут у Львові мріють зробити щось подібне. Наразі це єдина програма в Україні.

Найважливіше те, що до пацієнтів вже не допускають без інтернатури. Адже  в Україні психологи, які здобули бакалаврат, вважалися повноцінними фахівцями. Це — нонсенс. У Великобританії ще є трирічна інтернатура, чого в Україні не було.

Для України наразі результати нашої праці — це крапля в морі, але вже є випускники. Цього разу був запрошений на 6-й випуск. А Львів відвідав з колегою за фахом Луїзом Дратку — не науковцем, клініцистом, але він багато пише, публікує чимало тематичних статей. Ми проводили інтенсивний дводенний курс в УКУ. Було понад 40 слухачів з 8 областей України. Є надія, що таки буде створено мережу людей, зацікавлених науковою роботою в даному напрямку.

• Спасибі за розмову. Бажаю дальших успіхів в альпіністиці, а також здобуття професійних та нових пластових вершин.   

Запитував пл. сен. Юрій Леськів, СМ

___________________________________________________________

Довідка

Денис Угрин народжений у Львові 14 листопада 1975 р. Там же у 1990 році почав пластувати. На даний час із дружиною Оксаною Літинською виховує доньку Настю (2002 р. н.) — теж активну пластунку.

Пл. сен. Денис Угрин, ВБ, в станиці Лондон часто є комендантом таборів, мандрівок, свят весни та інших заходів станиці.

Д-р Денис Угрин — дитячий та підлітковий психіатр, КПТ-терапевт, старший лектор в Інституті психіатрії Лондонського університету. Закінчив Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького та у 1998 році переїхав до Лондона. Там пройшов післядипломну підготовку у сфері дитячої та підліткової психіатрії. У Великобританії працює дитячим психіатром в лікарні Maudsley (Лондон), а також є деканом магістерського курсу з дитячої психіатрії в King’s College London (відділ Лондонського університету). Денис Угрин веде програму обміну інформацією між Великобританією і Україною та організовує щорічні конференції з питань розвитку психіатричних служб в Україні. Його основні професійні інтереси — запобігання психічним розладам особистости і ефективні заходи щодо попередження самоушкоджень і суїциду.