Оксана Літинська, станиця Лондон
У серпні минулого року, незадовго до Дня Незалежности України, подружжя пластунів з Великої Британії Денис Угрин і Оксана Літинська зійшли на найвищу точку Африки — гірський масив Кіліманджаро (5895 м над рівнем моря), де розгорнули державний прапор України та заспівали гімн. Раніше подружжя побувало у Північній Америці на вершині Деналі (6190 м), в Арґентинських Андах на вершині Аконкаґуа (6962 м), на Ельбрусі — найвищій вершині Кавказького хребта на території Російської Федерації (5642 м), на горі Косцюшко в Австралійських Альпах — найвищій точці континенту (2228 м), на найвищому шпилі Західної Европи Монблані (4810 м).
У «Пластовому шляху» ч. 3 (191) 2018 друг Денис розповів про ці захоплюючі мандри.
Минув рік, і не менш захоплюючу історію численній авдиторії пластунів та інших зацікавлених розповіла подруга Оксана. 22 червня в залі Центру Шептицького Українського Католицького Університету вона ділилася думками і враженнями від сходження на найбільший верх земної кулі — Еверест (8848 м).
Ми планували відвести цій темі порівняно небагато журнальної площі, однак після розповіді Оксани Літинської, яка серед пластунів і пластунок першою побувала на Евересті, зрозуміли: цей досвід, емоції, а також враження і практичні поради варто подати мандрівникам якнайповніше.
Редакція
Сьогодні день народження моєї бабусі (розповідь в УКУ ми записали 22 червня 2019 року — Ред.). Їй 101 рік. Тому приїхала у Львів, але як маю час —можу трошки розказати про подорож.
Працюю фінансовим директором одного з банків у Лондоні. В думках про сходження на Еверест видрукувала мотиваційний вислів Лесі Українки «Без надії таки сподіваюсь» («Contra spem spero!»).
Щоб вийти на Еверест, треба знати, які є ризики і що з кожним із тих ризиків слід робити. Може бути погана погода, ти можеш не мати достатньо сил, існує ризик обмороження, є ризик лавини, утворення черги вже безпосередньо перед сходженням на вершину. Над кожним із цих можливих ризиків треба подумати і передбачити, що потрібно зробити в тій чи тій ситуації.
Для подолання ризиків, наприклад, обмороження, або щоб не застрягнути в черзі, швидко рухатися, потрібно мати технічну підготовку. Не можна відразу вирішити і завтра піти догори. Моя технічна підготовка була такою. Кожної зими декілька років поспіль ми з Денисом їздили у Шотландію. Там арктичний клімат, взимку дуже холодно, і ми ходили горами. Ми мандрували в Альпи, ходили льодом, що теж дуже допомагає знайти баланс і знати, як найменше використовувати енерґію, коли йдеш вгору. Це здебільшого були поїздки у вихідні дні чи в час відпусток. На щодень — це біг, а якщо ходьба — то в залі. Маю приклад розкладу занять в залі одного з останніх тижнів перед виїздом на Еверест: понеділок — вихідний, вівторок — 51 хвилина з гантелями і відтискання, 2 години в середу ходила на верстаті з наплічником, у четвер тренування пропустила (на праці затрималася), п’ятниця — фізичні вправи, потім 3 год. 38 хв. із наплічником знову тренувалася на верстаті (сходи), в неділю багато годин ходила вгору, на горбочок.
Якщо маєте намір зійти на якусь високу гору — до цього наполегливо і багато років слід готуватися. Це займає багато часу. Мусите цьому присвятити велику частину свого життя за рахунок суспільної діяльности чи родини.
Коли відчуваєш готовність, треба думати, з ким підеш на Еверест. Якщо ви не професіонал, краще когось залучити, щоби забезпечив їжею, наметами, доставив у потрібне місце все необхідне. Адже дорога складна, має багато частин.
Ми обрали надійну англійську компанію. З їхньою допомогою ми вже пройшли багато інших гір. Для вибору компанії було декілька причин. Перша — провідник вже був на Евересті дев’ять разів (краще обрати того, хто знає, що і як треба робити). Друга — компанія може й не мати люксусового забезпечення (в них звичайні намети, їжа не найкраща), але надасть провідників, які знатимуть професійно, що робити в той чи той момент.
За дозвіл вийти на Еверест кожен мандрівник повинен заплатити державі 11 тис. доларів. Після цього мандрівка почалася.
Спершу ми прилетіли в столицю Непалу Катманду. Вирішили зійти на Еверест із південної сторони. Щоправда, можна ще підніматися з північної, з китайської.
З Катманду ми полетіли у високогірне село Лукла (2800 м). Там дуже високі гори, доріг немає, лишень стежки. Тобто все необхідне приноситься або доставляється гвинтокрилами. Добре, що збудували невеличке летовище, де приземляються літаки. Там з одного боку великий обрив, з іншого — стіна. У цьому місці небезпечно. Навіть летіти на тамтешньому літаку доволі небезпечно. Після приземлення він не має часу зупинитися: спершу мусить повернути, аж потім зупиняється. Туди літає чимало туристів, які хочуть лише глянути на базовий табір.
Цей табір від Лукли праворуч вгорі. До нього ми мандрували днів десять. Це дозволило краще акліматизуватися для життя у цьому таборі. У ньому ми жили від 12 квітня до 24 травня. Табір на висоті 5300 м (це яких 500 м нижче, ніж Кіліманджаро). Отож, на такій висоті ми жили півтора місяці, що відчутно впливає на організм, бо людина не пристосована жити на такій висоті тривалий час.
В деяких з типових сіл, які ми проходили перед тим, місцеві жителі мають величезні розмальовані камені. Спершу на них висікають молитви, відтак розмальовують. Це доволі вражаюче виглядає.
Через ріки прокладено мости. Ними можуть пройти і люди, і яки. Отже, вантажі носять або люди, або яки. Вартість чомусь однакова, що за працю людини, що за яка. Оплату хочуть невисоку. Насправді дуже тяжко на такій висоті ще й носити величезні пакунки. У крамниці або забезпечення у вищі села приносять, як кажуть, на горбі. Насправді це не зовсім так. Місцеві жителі носять все на голові на спеціяльному поясі.
Більше селище називається Намче-Базар. Там дахи різного кольору, і це має своє пояснення. Якщо дах синій або зелений — це житловий будинок, якщо коричневий чи червоний — це державна або релігійна будівля. Ось чому зверху, з гвинтокрила, добре видно, що за споруда.
Доріг немає, але є невеличкі наділи, де місцеві жителі вирощують різну поживу. Там немає рівнин, завжди круто: або в один бік, або в інший. На цих схилах люди займаються сільським господарством.
Перед сходженням ми отримали благословення в буддистському монастирі XVII століття. Було надзвичайно цікаво оглянути їхні старовинні скульптури всередині храму, ознайомитися з ритуалами.
Базовий табір простягається на 2 км. Життя там вирує лише два місяці протягом року: у квітні й травні. В інший час — це пустка, сніг і камінь.
Намети стоять на морені (скупчення несортованого уламкового матеріялу, який переносять і відкладають льодовики — Ред.). З часом лід тане, і намети доводиться переставляти.
З гір весь час сходять лавини. Спершу ми трохи лякалися, вискакували з наметів глянути, що відбувається. Потім звикли. У 2015 році, коли був землетрус, лавина зійшла з гори, що позаду нашого табору. Дійшла тоді до самого табору.
У таборі в нас навіть були комунікації, усе працювало від сонячних батарей.
В базовому таборі потрібно було прати речі, що ми й робили. Душ можна було прийняти раз на тиждень, якщо добра погода. Тут є навіть льодове озеро. Якби ви хотіли пірнути — є можливість.
Медичний тент діє, здається, з 2005 року. Лікарі-добровольці у базовому таборі проводять два місяці. За оплату у 100 доларів три фахівці надають консультації, що є дуже помічне. Адже якщо виникла якась проблема, вони можуть краще проконсультувати: йти догори чи краще йти вниз. У Дениса стався крововилив в очах, чого не було видно неозброєним оком, а лікарі змогли за допомогою приладів побачити. Сказали, що він не може йти вгору. Цим вони, мабуть, врятували йому життя, за що ми дуже вдячні.
Для гвинтокрила є спеціяльне місце неподалік медичного тенту. Тому, якщо є потреба, існує можливість евакуації. Звідти евакуювали Дениса. Через те, що там є доволі високо, гвинтокрил не може брати більше трьох осіб, до того ж, не всі види гелікоптерів можуть літати на таку висоту. Тому це доволі дороге задоволення. Найвище, куди гвинтокрил (не кожен) може долетіти, — це другий табір, що на висоті 6 400 м.
У нас було ще одне благословення, знову буддистське (бо в тому регіоні живуть люди саме цієї релігії). Шерпи (народ, який проживає в Східному Непалі, поблизу гори Джомолунгма, а також в Індії й Тибеті — Ред.) збудували вівтар, на якому приноситься жертва богині Джомолунгми, щоб вона охороняла і дала можливість безпечно зійти. Пожертви є різні. В багатьох релігіях використовується алкоголь, в нас — вино, а там є більш ферментовані речі. Дехто з присутніх жертвував і пиво. Люди освячували свої черевики, льодоруби, щоби вони добре працювали і зберегли життя. Дійство проводив лама. А перед тим було двогодинне молитовне служіння.
У східному християнстві в обрядах використовують проскуру, а там є велика борошняна хлібина. Ми всі її скуштували, а потім нас помазали мукою, що означає побажання, щоби людина дожила до старости і щоб у неї виросла сива борода.
У нашій команді було шестеро людей, які планували вийти на Еверест, двоє, які планували вийти на Лоцці, наш провідник Девід і головний шерпа Пемчірі. Коли йдемо на вершину, кожен у парі має шерпу, щоби він допомагав тобі з кисневими балонами. Пемчірі був моїм гідом-шерпою. Це було його чотирнадцяте сходження. На вершині він дуже добре знав, що робити.
У базовому таборі температура була -2º С. Вночі в наметі -15º С. Вдень в наметі могло бути +35º С. Дуже великі перепади температур. Якщо сонце світить на намет (хто жив у наметі — знає), може бути доволі спекотно. Отож, весь час то відкриваєш намет, то закриваєш.
Двоє з шерпів нам готували їжу, а решта були високогірними провідниками і помічниками. До речі, є шерпи, а є шерпині. Одна з них була із групою National Geographic. Вона допомагала винести на вершину замірювач погоди.
З базового (нагадаю, висота 5 300 м) до першого табору треба йти через льодопад Кхумбу. Акліматизація там відбувається таким чином, що потрібно весь час рухатися спершу догори, а потім вниз, догори і вниз… Перша ротація — перехід з базового в перший табір. Там спиш одну ніч, тоді повертаєшся в базовий табір. Друга ротація: з базового йдеш зразу в другий табір. Там спиш дві ночі, тоді — назад в базовий табір. Третя ротація: з базового табору в другий табір. Спиш там дві ночі, потім — в третій табір. Ночуєш там одну ніч з киснем, повертаєшся в другий табір (одна ніч) і йдеш назад у базовий табір.
Такі ротації відбуваються, бо треба змусити своє тіло виробляти більше червоних кров’яних кілець, щоби компенсувати брак кисню. Щоб організм їх виробляв, слід йти вище. Може виникнути питання: чому не йти вище і не спати там? Справа в тому, що навіть на висоті 5 300 м не дуже добре можна відпочити. Чим вище йдеш — тим стає тяжче. Набагато. Поспав, вранці встаєш — і далі втомлений. Тому весь час потрібно повертатися нижче, щоб відновити сили.
Після третьої ротації у базовому таборі чекаємо на погоду для виходу на вершину. Якщо знаємо, що через п’ять днів буде добра погода (прогноз ніколи не є точним), тоді виходимо з базового табору в другий. Там спимо дві ночі, тоді — в третій табір (спимо вже з киснем), і вже з киснем йдемо в четвертий табір. Тоді з четвертого — на вершину і назад. Спимо з киснем в четвертому таборі, потім повертаємося з четвертого в другий, а з другого — в базовий табір. Тому остання ротація, щоб вийти на вершину, займає понад тиждень.
Як усе це виглядало на практиці? Проходити через льодопад небезпечно в технічному плані. Льодопад — це великі брили снігу і льоду, які можуть в будь-який момент впасти або відколотися. Тому краще йти вночі, коли холодніше і сонце не так світить на сніг. Тоді менше можливости, що він буде танути. Через цілий льодопад провішані мотузки. Їх провішують так звані лікарі льодопаду. Для цього від кожної команди треба платити окрему суму, щоби вони для всіх провісили такі мотузки.
На тому льодопаді і вище є різні перешкоди, які потрібно перескакувати або, використовуючи кішки, йти льодом догори. Часом, якщо є дуже велика тріщина, ставлять драбину.
Ходити по драбині є не так просто у звичайних черевиках, а якщо до них ще й прив’язати кішки, то пересуватися драбиною стає ще тяжче. Тому її слід поставити не на гостре. Потрібен баланс, щоби не впасти. Зазвичай є два шнури, до яких ти прив’язаний, і якби падав, той шнур тебе втримає.
Драбини є через дуже глибокі тріщини, або догори, щоби менше енерґії затрачати. Вниз простіше спуститися на мотузці. Дуже багато енерґії витрачається, якщо пробувати в кішках лізти цілий час вверх. Це займає годин вісім. Згодом трошки менше, як акліматизуєшся. Отже, намагаєшся зберегти енерґію, як можеш.
Льодопад весь час змінюється. Тому згадані вище відповідні люди весь час мусять все переставляти: або в новому місці ставити, або знаходити зовсім інший маршрут. Перед тим, як йти догори, ми мали тренування, здебільшого вдень: згадували, що потрібно робити.
В базовому таборі ми познайомилися з полькою на ім’я Маґда. Вона професійний фотограф (фотожурналістка і портретист). Знимкувала обличчя людей, які зійшли з Евересту. В мене теж є така знимка. Це саме їй належить неймовірно красиве фото, як люди вночі йдуть через льодопад. Ті, хто ходить в гори, знає: коли немає світлового забруднення і чисте небо, почуваєшся, як в Бога за пазухою.
Гори дуже високі. Весь час ідеш, як у неймовірній катедрі природи. Йдучи тріщинами по драбині, якщо два шнурки хтось тримає і вони більше натягнуті, людина відчуває більше рівноваги.
Другий табір розмістився ближче до стіни Евересту, теж на морені. Цей табір є більше як другий дім, бо в ньому проводиш трохи більше часу. І шерпи не люблять проводити час в першому або третьому таборах. Вони або в базовому, або в другому, або в четвертому. Вітри є дуже сильні. Весь час їх чуєш, ніби живеш біля злітної смуги. І тому чекаєш, щоби вітри стихли, аби вийти. Вони зупиняються, коли сезон мусонів приходить в Гімалаї. Є, мабуть, тиждень, коли вітри стихають, тоді всі здійснюють сходження.
Протягом року є тільки дві можливості більш безпечно вийти на Еверест, коли немає сильних вітрів: це з середини і до кінця травня або з середини і до кінця жовтня. В цей другий період майже ніхто не ходить, бо дні стають коротші, холоднішає. Отож люди віддають перевагу травню. Тому стільки людей йде саме у весняний час. Ви не можете піти негайно. Ну, можете, звичайно, якщо ви присвятили своє життя горам і більше нічому, але існує дуже великий ризик.
Якщо кажуть, що хтось щось «підкорив» — ви їм не вірте. Гори завжди були і залишаться там стояти. Ми виглядаємо, як ті мурашки, які, може, самі себе перемогли, щоби змогти вийти на ту вершину. Але величезну поміч в тому нам надають люди, які там живуть і які звикли до висоти. Це шерпи. Ми мали сто кисневих балонів. Їх слід було винести на гору. Шерпи їх і виносять. Вони також допомагають встановлювати намети. Вони і є справжні герої всіх перемог. Ось чому для мене досить дивно, коли хтось каже, що «я підкорив Еверест».
Щодо гіґієни. В базовому таборі є дуже строгий контроль за відходами. Людські відходи повинні йти у спеціяльні блакитні бочки. Теж є контроль за відпадками з кухні. Чим вище йдеш — тим, звичайно, проблематичніше контролювати, бо треба пройти через той льодопад, і це для людей є дуже небезпечно. Завжди існує баланс: чи піддавати людей таким ризикам, щоби збирати сміття, чи ні. Але з часом, як на інших великих горах, думаю, будуть видавати всім мішечки, щоб усі свої відходи виносили самі.
Між другим і третім таборами є місце, яке називається стіною Лоцці. Вона переважно вкрита льодом. Намети втесані в льодову стіну, тому багато наметів немає. Люди в цьому місці зазвичай надовго не затримуються. Хіба що для акліматизації одну ніч і ще одну — коли вже йдуть на саму вершину. Там теж прокладені оті перила-мотузки. Тому всі йдуть по одному, в одній шерензі.
У третьому таборі мотузка протягнута вздовж всього табору, тому що як хочете перейти з одного намету в інший, то можете легко послизнутися і з’їхати вниз. В третьому таборі топлять лід, бо, звісно, кухні немає. Є сухі пайки. Отож, потрібна кип’ячена вода. Маємо газові балончики. Треба вважати, бо ті продукти, які зроблені для висоти, потребують дуже гарячої води. Інакше належно вони не наберуть її.
На початку стіни Лоцці є мотузки з минулих років, замерзлі. Ви чіпляєтеся жумаром (це елемент спорядження альпіністів, спелеологів, рятувальників і скелелазів, застосовуваний в мотузяній техніці для підйому по вертикальних перилах — Ред.) і йдете догори. Коли ми йшли, нам не дуже пощастило. Бо часом може бути трохи більше снігу. Але там було дуже багато саме синього льоду. Ми йшли одними з перших. Було трошки тяжче, мусили більше використовувати кішки.
Трохи про одяг: мій висотний пуховий костюм виготовлено як одне ціле. Зверху маю окрему куртку червоно-чорного кольору і штани червоно-чорні. Там облич не бачиш. Тому розрізняєш людей за кольором їхніх пухових костюмів. Часто багато людей мають костюми подібного кольору, бо небагато компаній їх виробляє. Отже часом плутаєш, хто є хто.
Ці костюми доволі зручні. В них спереду є кишені. Туди я напхала всього, скільки змогла. Доступ до наплічника не є настільки простий, бо його треба знімати. Він може десь з’їхати, і взагалі — це займає час. Тому найкраще все тримати так, щоби було просто витягти: попити чи щось з’їсти. Я мала і воду там, і їжу.
Про маску. Праворуч заходить кисень, ліворуч — повітря, що заходить ззовні, внизу — отвір, щоб видихати. Вона підключена до балону через регулятор. Я бачу, який є тиск всередині балону, знаю, скільки залишилося кисню. Зверху можна регулювати, щоби подавати собі кисню більше або менше. І, звичайно, завжди треба мати баланс. Якщо поставиш кисень на максимум, надовго не вистачить, адже балонів є обмежена кількість. Балон кожен несе в наплічнику. За них слід залишати завдаток, який повертають, якщо ти їх зносиш. Існує таке заохочення.
Йти по льоді в кішках небезпечно. Але ще небезпечніше — йти в кішках по камінні. Тому там, дорогою з третього табору, є трохи більша черга. Її створюють люди, які не дуже підготовлені до цієї подорожі і не мають відповідних технічних навиків. Вони можуть часом зіслизгуватися, часом падають.
Дорогою до четвертого табору є багато мотузок, частина — з минулих років. Треба вважати, щоби не причепитися до чогось, що ні до чого не кріпиться. Цього року шнури були білі з червоними смужками. Часом шнури знімають, але ті, що примерзли, залишаються.
На терені четвертого табору залишилося багато поламаних наметів. Це переважно від того часу, коли був землетрус. Вони залишилися і через рік примерзли. Їх дуже тяжко було би викопувати звідтіля.
Від четвертого табору спершу слід пройти через балкон, потім є південна вершина, тоді є сходинка Гілларі і перехід на вершину. Масштаби там теж доволі значні.
_____________________________________________________________________________
Я згадувала, що мені пощастило з моїм шерпою, який мав значний досвід. Справа в тому, що в мене є досвід ходіння по горах, але нема досвіду стояння в чергах на високу вершину чи використання кисневих балонів.
Зазвичай слід виходити о 10 год. вечора, щоби йти на вершину. Тоді на сам верх вийти можна на сході сонця. Але в третій годині пообіді ми бачимо, що люди вже починають потрошки сходитися. Є лише одна мотузка, яка веде до вершини. Ми починаємо панікувати. Що це відбувається: люди вже йдуть, їх щоразу більше, а ми ще будемо до десятої години чекати.
Справа була в тому, що ми хотіли виходити 20 травня ввечері, щоби 21-го бути на вершині, але прогноз передбачав величезні вітри. Ми вирішили відтермінувати вихід на один день. Дуже рідко буває таке: в зоні смерти ми були ще один екстра-день, чого ми не планували. Тому ми мусили дуже вважати на те, скільки ми витрачаємо кисню. Також ми ходили і шукали їжу по табору, бо не планували цю тривалішу зупинку. Справа в тому, що якийсь час перед нашим сходженням були великі бурі в Бенгальській затоці. Вони спричинили величезні вітри на Евересті, і декілька наметів, особливо в другому таборі і вище, просто рознесло, вони зламалися. Їх вже ніхто не зносив вниз, але це нам створило можливість поповнити запаси харчів.
Ми вирішили йти на день пізніше, але багато людей вирішили так само. Тому дуже багато людей зібралося саме на цей день. Всі думали: чим раніше я вийду — тим менше шансу, що буду стояти в черзі. Дозволів для іноземців для виходу на гору видали 381. Кожен іноземець мав ще з собою хоча б одного шерпу (хто дуже багато заплатив, міг мати навіть двох). Було лишень п’ять добрих днів. Всі мали вміститися в цей час. Ось тому цього року були черги на Еверест. Минулого року було одинадцять добрих днів.
Я ніколи б не подумала, що на таких крутих схилах можна обганяти людей, але… Від самого початку бачу, мій шерпа починає відчіплятися від шнура. Я теж відшпиляюся, бо ми з ним зв’язані. Він має два мої кисневі балони, тому де він іде — там і я. Не можу нікуди інше йти. Він починає йти швидко без страхування (схил 45 градусів), я теж можу так іти. Йдемо. Тоді думаєш: що краще — коли в тебе може не вистачити кисню в кінці (бо ти стоїш в черзі) чи коли ти почуваєшся досить безпечно, бо там є втрамбований сніг (я це багато разів робила) і можеш обігнати людей, які повільно йдуть. Я себе на диво добре почувала після тих багатьох годин на верстаті-тренажері в залі. Знала, що маю достатньо сили. Багато минулих подорожей ми ходили під таким кутом, а в наплічнику був тільки один кисневий балон. І так ми потрохи відшпиляємося, обганяємо інших і знову пришпиляємося.
Деякі люди можуть бути не дуже добрі. Хоча вони доволі повільно самі йдуть, але як тільки ти хочеш перешпилитися, вони свій жумар підтягають догори. Тому часом треба бути трохи і нахабним, поставити руку і пришпилитися. Все одно вони прийдуть пізніше.
Обганяти можеш хіба до балкону, бо після, коли вже починається не тільки сніг, а й каміння, вже бажано цього не робити. Це надто велика небезпека. Ми обігнали десь п’ятдесят людей. Робили це 7-8 разів.
Рух на вершину ми почали о 7.30 вечора, бо бачили, що люди вже йдуть. Кисню є лише три балони і в шерпи своїх два. Коли підходимо до балкону — міняємо наявний за спиною на новий балон, а старий із залишком кисню залишаємо, щоб дорогою назад підібрати. Тобто не несемо всі балони догори. Були випадки, що люди крали чужий кисень, і це велика проблема. Ми свої балони помаркували (дали жовту смужку). Другий раз міняєш балони на південній вершині і теж там залишаєш, але шерпа не хотів залишати ті балони. Мабуть, з досвіду знав, що краще мати. Через те, що ми так швидко йшли, ми догори не стояли в черзі. Тільки вже вниз стояли майже дві години.
Проблема стояння в черзі є не тільки та, що кисень використовуєш. Тоді я попросила шерпу трохи прикрутити подання кисню на меншу швидкість. Проблема в тому, що стає холодно. Тому одна з функцій кисню — зігрівати. Температура там була -30º С плюс вітер. Отож з вітром було десь -40º С чи навіть -45º С. Особливо коли ще сонце не зійшло. Тому треба цілий час рухатися. Дорогою вниз я стояла дві години і тупотіла ногами, щоби не отримати обмороження.
Наступний етап — сходження на сходинку Гілларі. Наш провідник (це був його десятий вихід) казав, що перед тим, як був землетрус, бували роки, коли було менше снігу. Тому це місце було більш кам’янисте. Але після 2015 р. кожен рік випадає багато снігу. Тому там є набагато безпечніше. Сходинка не така страшна, як колись. Однак схил з обох боків є доволі крутий. Тому там вішають дві мотузки, але вони є разом. І якщо йде одна людина догори — одна вниз, мусять обнятися дуже тепло і лагідно. Маєш карабін, зачіплений в один бік, тоді намагаєшся зловити мотузку з другого боку, відчіпляєшся і зачіпляєшся. Саме це створює такий довгий-довгий шлях. На жаль, немає місця розставити мотузки інакше. Якби люди рухалися швидше, не було би таких значних клопотів.
На Еверест ми вийшли о 5.15 ранку, а о 5.30 був час останньої знимки. На горі нам пощастило — дуже гарний день, неймовірні краєвиди.
Продовження у наступному числі
Поширити в соцмережах
Читайте також
