Звісно, не кожен, але й не один пластун чи пластунка у своєму житті побували на передовій. Хтось — у лютому 2014-го на Майдані в Києві, вже багато хто — в окопах і на блок-постах Луганщини та Донеччини. Передова з’являється не лише під час бойових дій. Ця лінія оборони (або наступу) може неочікувано пролягти і під час екологічного лиха чи якоїсь із надзвичайних ситуацій.
Цього року на передовій опинилися лікарі, а пролягла вона через шпиталі по всьому світі. Накреслила цю жорстоку лінію пандемія, викликана незнаним досі Covid-19.
Моя співрозмовниця — ст. пл. вірл. Ярина Лінинська, Кн., випускницяЛьвівського медичного університету ім. Данила Галицького. Минулого року вона підтвердила диплом лікаря у Великій Британії. Тепер працює лікарем невідкладної медицини в одній із клінік Лондона, куди з кінця січня й понині надходять пацієнти з підозрою і хворі на коронавірус. Розмовляли ми 7 червня, у день Святої Трійці.
— Подруго Ярино, як довго Ти працюєш у Лондоні? Чи складно було підтвердити фах за кордоном і чому обрала саме Британію, а не якусь іншу з країн Европи?
— У Лондоні оселилася за сімейними обставинами. Мій чоловік Богдан отримав тут місце праці. Він є фахівцем у напрямку ІТ — програмний інженер. В Лондоні ми вже близько трьох років. Я здобула диплом у Львівському медичному університеті ім. Данила Галицького. Навчалася там у 2009—2015 рр., ще два роки проходила у Львові інтернатуру. Потім трохи працювала у Старому Самборі. Після інтернатури і перших років праці ми переїхали до Лондона.
Наші дипломи в Лондоні визнаються, але склала тест з університетських дисциплін (загальний) і на знання мови. Ще один іспит — слід було продемонструвати практичні навики, тобто, що ти володієш навичками лікаря. Я отримала ліцензію і змогла влаштуватися лікарем невідкладної медицини в одній із клінік Лондона.
Тут є нестача лікарів, існує попит на лікарів-іноземців. Тому механізм, як отримати ліцензію лікарю з-за кордону, налагоджений.
Лікарі з України нічим не відрізняються від лікарів з інших країн. В нас дають фах на рівні з Великою Британією. Однак в Україні існує корупція. Той, хто несумлінно навчався, може влаштуватися на працю за хабар. Тоді це перетворюється у проблему і для медичного закладу, і для пацієнтів.
У Великій Британії все стандартизовано. Якщо ти отримав ліцензію — значить, рівень освіти відповідний, фахом володієш. В Україні, на жаль, ще так не є.
У львівському медуніверситеті я здобула фах лікаря-радіолога. У Британії така наша спеціяльність не дуже визнається. Треба стати лікарем загальної практики, а якщо хочеш здобути спеціялізацію — ще раз навчатися.
Отож, зараз я є лікарем загальної практики, а в серпні починаю здобувати спеціялізацію в напрямку сімейної медицини.
— Пандемія триває всю зиму. За нами вже весна і почалося літо. Яка зараз ситуація в Лондоні щодо пандемії у порівнянні з початками? Вважаєш, пік минув?
— Пік минув. У Британії він припав на квітень. Однак залишаємося другою країною в світі і першою в Европі за рівнем смертности. Аналізуємо семиденний проміжок. Зараз кількість пацієнтів із симптомами хворих на коронавірусну інфекцію зменшується.
Відділення, в якому я працюю, багатопрофільне. Якщо у попередні місяці ми щоденно приймали лише хворих на коронавірус, то зараз вже є різні пацієнти. Однак хворі на Covid-19 й далі надходять. Немає дня, щоб такого не було.
Хтозна, послаблення карантину може збільшити ризик захворюваности (лише тепер послабили), але наразі все йде на спад.
— Мабуть, найскладніше позаду. Згадай, будь ласка, найважчий момент чи моменти, коли було важко емоційно або ж фізично?
— Пригадую 31 січня: перші пацієнти. Я була на чергуванні. Чи було страшно? Можливо, але це був один пацієнт на тиждень. Найважче стало, коли була оточена хворими. Це середина березня. Не було можливости ізолювати кожного: п’ятнадцять пацієнтів навколо. Тоді не було межі між коронавірусом і некоронавірусом. Переступала поріг і знала, що перебуваю в зоні можливого зараження.
Емоційно складно було, коли бачила, як вмирають молоді люди, а літні — з будинків догляду, медсестринських домів — у настільки складному стані, що ймовірність вижити в них дуже мала. Усвідомлюєш, що не впораються з хворобою, і емоції таки беруть верх.
Фізично теж важко. Особливо тепер, коли починається спека. Гаряче, ти в захисній масці, а коли наближаєшся до пацієнта — на тобі повний захист. Це носити — непроста справа, а працювати зараз в такій амуніції тим більше складно.
— Протилежне запитання: коли і з якого приводу за останні півроку був найбільш приємний момент?
— Радісні емоції теж були — це коли зменшувалася кількість хворих. Тоді був час поспілкуватися з лікарями, з колегами, з командою. До того не було можливости навіть спокійно перекусити. Пандемія й справді здружила наш персонал. Ми стали командою. Проводили лікарські флеш-моби, ділилися з колегами досвідом, інформацією.
Приємно, що нас підтримували доброчинці. Наприклад, дехто частував їжею. Звісно, кожен собі може дозволити це, але коли є нагода поспілкуватися, посидіти разом, — така атмосфера позитивно впливає. Це допомагає зняти емоційне навантаження.
Ми створили групу психологічної підтримки. Адже хтось сам занедужав, у когось рідні захворіли. Тепер вони мають куди звернутися, щоб далі продовжити працювати.
— В одному з інтерв’ю Ти згадувала, що британські лікарі не почуваються до кінця захищеними. Це було взимку. Яка ситуація тепер?
— Проблема в тому, що не зовсім був зрозумілим спосіб передання цього вірусу. В основному — через предмети і повітряно-крапельним шляхом. Виходячи з цього, змінювався протокол: якими мають бути засоби захисту.
Саме через те, що періодично відбувалася зміна протоколу (одне — потрібне, друге ні, і навпаки), ми в якийсь момент відчули, що нас проводжають «на війну без зброї». Ми бачили, як захищені медики в Італії, в Китаї, і нам було «смішно» (чи дуже сумно), що маємо лише звичайні рукавиці, якісь целофанові фартухи… На початках багато лікарів підписали петицію, і влада побачила, що люди не погоджуються так працювати. Було багато нарікань з нашого боку. Важливо, що до нас дослухалися. Доставку захисних матеріялів налагодили. Зараз вчасно все отримуємо і про це не думаємо. Нам видають повний захист.
Тим часом з’явилася інша проблема. Зараз, окрім хворих на коронавірус, додалося й інших пацієнтів. На психіку це теж впливає. Адже коли йдеш в «гарячу зону» — все зрозуміло: наражаєшся на небезпеку, але ти у повному захисті. Коли ти в «холодній зоні» і оглядаєш інших пацієнтів (переломи, ниркова коліка чи інші захворювання) — виявляється, що дехто з них «позитивний», а ти навіть не підозрюєш цього. Щобільше, в «холодній зоні» ти без відповідного захисту, бо згідно з протоколом він належиться лише коли при огляді пацієнта маєш втрутитися в дихальні органи.
В час пандемії кожного пацієнта слід розглядати як потенційного носія Covid-19, але в «холодній зоні» шпиталю ти без належного захисту. Тому робити це складно.
— Як відпочиваєш після праці?
— Зараз працюю з обідньої пори і до 24-ї години. Ранковий час використовую для спорту: хода 5-6 км. Це дуже допомагає мені і відпочити, і зменшити психологічне навантаження. Цікавлюся оздоровчими практиками. Зміцнення імунітету, підтримання здорового способу життя — це зараз вкрай важливо. Адже карантинні заходи свій відбиток таки залишають. З життєвого ритму зникають зустрічі, спілкування в ширшому колі, ти нікуди не можеш вийти. Спершу це лякало, потім звикаєш.
— В Україні Covid-19 ще не відступає. Пацієнтами стали й лікарі. Що б Ти порадила медикам на Львівщині і в Україні загалом?
— Бачу статистику у Львові. Знаю про те, що відбувається загалом в Україні. Добре, що багато волонтерів забезпечують всім, чого шпиталям бракує, але хочу нагадати про звичні речі: гіґієна — миття рук після огляду кожного пацієнта, дезінфекція, душ відразу по завершенні виконання обов’язків. Може, це занадто, але кожного пацієнта слід оцінювати як «позитивного». Тоді лікарю можна вберегтися від недуги. Слід по-особливому вважати медикам, які хворіють на діябет, страждають від підвищення артеріяльного тиску: вони перебувають у зоні ризику. Повторюся, дезінфекція та гіґієна — це добрі рятівники.
Протягом понад трьох місяців працюю з хворими на Covid-19 безпосередньо. В Україні медики менше забезпечені всім необхідним, але й пацієнтів значно менше. Якщо ж ситуація почне виходити «за рамки», Україна може не впоратися з великим напливом пацієнтів. Усі заходи, які діють на випередження, є важливими, тому подбати заздалегідь про захист лікарів і загалом медичного персоналу, про устаткування в шпиталях — це першочергові завдання.
— До речі, як часто Ти буваєш в Україні?
— Попереднього разу я була в Україні у березні, протягом трьох днів. Потім почався карантин, і дві заплановані поїздки скасували. Зазвичай Україну відвідую 1-2 рази в році.
— Чи зустрічаєшся з подругами і друзями з Пласту? Адже Ти тривалий час тут активно пластувала.
— З дівчатами із нашого юнацького гуртка «Чорна Перлина» зустрічаюся постійно, буваю на заходах Львівської округи. Голова ОПС Юля Катинська проводила у вересні минулого року вишкіл для окружних провідників — я взяла в ньому участь. Збірки окружного проводу чи СПС станиці Старий Самбір відвідую, на літні табори приїжджаю. За можливости радо беру участь у пластових акціях, святах, зустрічах.
— Чи підтримуєш зв’язок із пластунами в Лондоні?
— Зголосилася відразу, як приїхала. Потім була референткою УПЮ станиці півроку чи майже рік. Була виховницею в гуртку дівчаток і хлопчиків теж (в станиці Лондон бракує виховників). Ми проводили акції, але у зв’язку з моєю теперішньою роботою зараз ми он-лайн, бо іншої можливости нема.
Підтримую зв’язок із «Княгинями». Вчора ми мали курінні сходини в мережі — 36 учасниць: дівчата зі США, Австралії, Арґентини, Канади та України. Було дуже цікаво і приємно порозмовляти в такому великому гурті.
— Що загалом дало Тобі пластування: цікаві пригоди у юнацтві і коло найкращих подруг та друзів вже у старшопластунському віці, чи інше щось?
— З «Чорними перлинами» зв’язок тримаю постійний. Ми стали командою, яка завжди дивиться в один бік. Пласт зробив з нас особистостей — самостійних, відовідальних, навчив досягати мети. Робимо все самоорганізовано. Дуже важливо вирости в правильному середовищі.
На курінній раді або у розмовах з іншими пластунами часом порівнюємо: для вирішення якоїсь справи разом нам потрібно півгодини, а з тими, хто не був у Пласті, витратили б набагато більше часу. Дуже відрізняються непластуни: щодо лідерства, організаційних якостей, як команду зібрати, як відповідальність взяти на себе.
— Є нагода на побажання для наших читачів…
— Бажаю читачам «Пластового шляху» і всьому нашому великому пластовому товариству не падати духом у карантинний час, але одночасно дотримуватися медичних рекомендацій, зміцнювати імунітет і дбати про своє здоров’я. Це те, що й мене врятувало і не дало занедужати.
Запитував пл. сен. Юрій Леськів, СМ
Довідка.
Ст. пл. вірл. Ярина Лінинська народжена 30 червня 1992 р. у м. Старий Самбір (Львівщина). Почала пластувати у 2007 р. Належала до гуртка «Чорна Перлина» куреня УПЮ ч. 32 ім. Олени Кульчицької станиці Самбір. Виконувала різні діловодства у проводі куреня та гуртка. Активно таборувала. Подруга Ярина успішно завершила КВТ, ОВВТ «Вовча школа», КММТ, взяла участь у низці окружних таборів.
Перейшовши до УСП, створила в Старому Самборі курінь ім. Наталі Красник (отримав число 86 в реєстрі куренів УПЮ в Україні) і стала його першою зв’язковою. Два роки поспіль була референткою УПЮ Львівської округи, протягом року очолювала пластову старшину станиці Старий Самбір. В УСП належить до куреня ч. 24 «Княгині».
Поширити в соцмережах
Читайте також